Коли ми з чоловіком переїхали в новий ЖК, здавалося, ящо починається нове життя.
Новий будинок. Новий двір. Нові сусіди. Новий ліфт, де всі перший час такі чемні: «Добрий день», «Доброго вечора», «Прошу».
Було літо. І не просто літо, а таке, шо в квартирі +30, на вулиці +35, а дитина виходить у двір «буквально на п’ять хвилин», а вертається через три години: з піском у волоссі, чужим самокатом і якоюсь палкою, яку чомусь конче треба принести додому.
Діти гуляли у дворі.
Чоловік пішов у будівельний магазин — бо після переїзду завжди є шо купити.
Завжди.
Він пішов буквально за одним дюбелем, а мав повернутися з дрилем, трьома коробками, герметиком і, можливо, новою життєвою філософією.
Я ж тим часом смажила котлети.
І тут вирішила піти в душ.
Котлети шкварчать.
Діти у дворі.
Чоловік у магазині.
Життя прекрасне.
Якраз сполоснулась, і задумливо витирала тіло.
І тут:
ДЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗ!
У двері.
Я :
— Та ну блін. Чоловік.
Вже хотіла відкрити, у чому мати народила.
Потім подивилася на себе.
Подумала.
І вирішила:
Ну добре. Раптом це не чоловік.
Взяла перший-ліпший рушник, який знайшла. Шось троха короткуватий.
Прикрилася.
Підійшла до дверей.
Відкриваю.
А там — хлопчик років двадцяти з дуже серйозним обличчям.
Він дивиться на мене.
А я дивлюся на нього.
Хлопчик:
— Добрий день, я… е-е-е… іііі…
Я ж, абсолютно спокійно:
— Інтернет-провайдер?
— Тааа…
Пауза.
— …інтернет ппппровайдер. Київстар.
Розочку тут так пробило на сміх, шо вона вже ледве тримала одночасно і рушник, і серйозність.
Бо хлопець стояв червоний, як ті котлети, які вона залишила на плиті.
— А-а-а, — кажу. — Ну заходити не треба. Дякую.
— Ми просто… е-е… підключення…
— Та я зрозуміла.
— Інтернет уже…
— Запустили?
— Так.
— О, скорость ахуєвающая, цитую Митця.
Хлопець почервонів яскравіше багряного Пантону, кивнув.
Ще раз подивився кудись строго в район дверного дзвінка, аби випадково не зустрітися зі мною очима.
— Гарного дня.
— І вам.
Двері закрилися.
Стою, сміюсь.
Потім дивлюсь на себе в дзеркало.
На рушник.
І думаю:
«Господи, як добре, шо я всьо-таки вирішила прикритися».
Бо новий ЖК, нові сусіди — ще не час ставати тут легендою.
А з кухні в цей момент:
ШШШШШШШШШШШШШШШШШ!
Я:
— БЛЯХА, КОТЛЕТИ!
