Якось пішла я до сповіді. Бо, як казала моя бабця, душу треба час від часу провітрювати.
Стаю перед отцем і думаю: шо казати? Про нерви? Про те, шо я на людей зла? Про те, шо можу три години вибирати парфуми, а потім купити той самий, шо вже маю?
Починаю:
— Отче, грішна я.
Отець:
— У чому саме?
І тут почалася моя духовна пригода.
Поговорили ми про марнославство, про думки всякі, про спокуси.
І тут отець питає:
— А до рота грішне тіло брала?
Я зависла.
Стою і думаю: «Господи… а він зараз про чиє тіло має на увазі?»
Про своє?
Про чуже?
Чи то він так по-біблійному питає?
Я вирішила, шо краще змовчати.
Бо я, звичайно, жінка відкрита.
Але не настільки, шоб на сповіді ще й уточнювати анатомію питання.
Отець почекав.
Я мовчу.
Він теж мовчить.
І в ту хвилину я зрозуміла, шо інколи найкраща відповідь на провокаційне питання — це просто зробити дуже невинне лице.
Вийшла я зі сповіді й думаю:
душу очистила.
А тіло?
Тіло, курва, далі при своєму.
І найгірше — дорогою додому я побачила чоловіка в гарному пальті й подумала:
«О, Господи… знову починається».
