Є вечори, які нічого не обіцяють. Просто літо, просто парк, просто озеро, що лежить у траві, як забуте кимось дзеркало. Саме такого вечора Марта погодилася на прогулянку, про яку думала вже тиждень — і яку весь тиждень сама собі забороняла.
Андрій чекав біля входу в парк, тримаючи в руці два стаканчики лимонаду — так, ніби це була найзвичайніша річ у світі. Не квіти, не компліменти. Лимонад. Марта чомусь подумала, що саме так і виглядає увага, коли вона справжня: непомітно, буденно і дуже вчасно, бо спека того дня не спадала до самого заходу.
Стежка вздовж води
Вони пішли стежкою, що огинає озеро з тіньового боку, де старі верби нахиляються до води так низько, наче хочуть щось їй розповісти. Розмова текла легко: про дитинство, про міста, в яких вони жили, про те, чому обоє не люблять понеділки і люблять грози. Андрій розповідав смішно, але не намагався смішити — і це була та різниця, яку Марта відчула одразу.
Біля старого дерев’яного пірса вони зупинилися. Сонце вже сідало, і озеро повільно міняло колір — із золотого на рожевий, з рожевого на бузковий. Десь на тому боці хтось грав на гітарі, і мелодія долітала до них упереміш із запахом скошеної трави.
— Знаєш, — сказав Андрій тихо, — я весь день боявся, що цей вечір буде звичайним. А він взяв і не став.
Марта не відповіла. Просто стояла і дивилася, як гасне світло над водою, і відчувала його плече поруч зі своїм — на відстані, яка вже не була відстанню між незнайомими людьми, але ще не стала близькістю. Найкраща відстань на світі, подумала вона. Та, з якої все тільки починається.
Дорога назад
Назад ішли повільніше, ніж треба. Ліхтарі вздовж алеї загорялися один за одним, наче хтось невидимий запалював їх спеціально для них двох. Біля виходу з парку Андрій раптом зупинився.
— У суботу тут, кажуть, кінопокази під відкритим небом, — сказав він і подивився кудись убік, на афішу, на дерева, куди завгодно, тільки не на неї. — Старі фільми. Чорно-білі.
— Я люблю чорно-білі, — відповіла Марта швидше, ніж встигла подумати.
І коли вони прощалися біля брами парку, обоє вже знали те, чого ще не сказали вголос: субота була недалеко. А озеро вміло чекати — воно взагалі все вміло робити повільно і красиво: і темніти, і світлішати, і зберігати чужі таємниці.