Мене звати Розочка. Ну, не зовсім. Бо мама мене назвала нормально, але в інтернеті я буду Розочкою. Бо троха колеться, троха пахне і не кожному до рук пасує.

Мені 35 років. Я зі Львова. Працюю менеджеркою з продажів. Тобто цілий день кажу людям «та ні, то вам дуже треба» і «останній день акції», а сама вже третій місяць купую крем, який лежить у кошику.

У мене є чоловік. Добрий чоловік. Такий, що діти люблять, сміття винесе і може в суботу зробити яєчню на всіх. Є троє дітей. Один кричить, другий не їсть гречку, а третій питає, чому я не народила йому собаку.

І є коханець.

Та не робіть такі очі. Ви ніби в маршрутці ніколи чужих переписок не читали.

Я не буду тут вдавати святу. Бо я вже пробувала. Не зайшло. Святих у нас повно, а от чесних жінок після тридцяти п’яти — катма.

Цей щоденник буде про життя. Таке, як є. Без тих інстаграмних «люблю своє життя», коли ти фотографуєш сніданок, а за кадром дитина блює на кота.

Тут буде про секс після десяти років шлюбу. Про те, як купити дітям зимові черевики і собі червоні труси та не відчувати вини. Про коханця, який каже, що я красива навіть тоді, коли я третій день ходжу з гулькою на голові й пахну дитячим нурофеном.

Про те, як я сиджу на робочій нараді й думаю не про KPI, а чи не забула виключити праску. Про те, що часом найбільше моє бажання — аби всі на два дні про мене забули й дали мені спати.

Тут можна буде троха посміятися, троха поплакати і багато разів сказати: «Йой, та в мене так само!».

А ще тут не буде моралі. Бо я не збираюся нікого вчити жити. Я сама часом не знаю, як то робити правильно.

Тому наливайте собі каву. Або келишок вина. Або валер’янку — кому що нині треба.

Бо Розочка має вам дещо розказати. І повірте, то лише початок.